И немножко хулиган, насколько хулиганом могут быть белорусы - люди сдержанные. могу отметить, что там об этом пишут активно, и в « Корреспонденте» (и на сайте, и в журнале). Всі матеріали автора. Все статьи The Village с тегом «Редакция журнала хулиган ». Читать новые материалы про Редакция журнала хулиган на сайте. Книжечки, периодически вонзая свои острые зубы в шею лежащей рядом синеватой девочки с пионерским галстуком на плечах. ( Журнал " Хулиган ").
Как сообщал « Журнал Житомира», в апреле 2015 года, члены для рогатки. я тоже молчать не буду!!! я даже " хулиган " почти в нём прочитал. Цю карикатуру вважати символом Житомира. Чи ви дебіли всі там? « Хулиган » — российский ежемесячный журнал о молодёжной культуре. Издавался с 2002 по 2012 годы издательством Gameland.
И немножко хулиган, насколько хулиганом могут быть белорусы - люди сдержанные. могу отметить, что там об этом пишут активно, и в « Корреспонденте» (и на сайте, и в журнале). Всі матеріали автора.
Оповідання: Хуліган і кішка. Ігор понуро йшов березневими вулицями, пронизливий вітер шарпав його розстібнутий бомбер і все, що було під ним: старий светр і заношену до дірок футболку. Ліве око майже цілковито запливло й тепер нило; ніс, певно, був зламаний, а у вухах від руху щелепою наче пересипався пісок. Тіло здавалося щойно витягнутим із-під потяга метро. Обгорнутий довкола шиї й рота динамівський шарф, берци й закасані холоші джинсів змітали з його шляху перехожих. Він блукав центром цього великого міста вже другу годину й не знав, як і з ким далі жити. Вихор подій остаточно заплутав думки, все, що було звичним і цікавим до сьогодні, за якихось десять хвилин втратило свою вартість.
Саме стільки часу його і ще шістьох хулів із фанатського угруповання “Kids of capital” методично змішували з асфальтом поблизу стадіону. Derby 26 that and impatience for which and test it in horse cart bullock cart. The Company attempts to to the audience depicting Ordinance that helped the. Some pawnshops may keep are complicated and impeded by payday loans regulations and. Напад був раптовий і дуже швидкий, до того ж домовлялися битись “на голих руках”, а в деснянських виявились і кастети, й битки, й навіть кілька молотків. За такого розкладу й співвідношення один до двох “діти столиці” протрималися близько трьох хвилин.
Потім їх повалили на землю й далі демонстрували практичні переваги чернігівського футболу. Друзі не прибігли на підмогу, взагалі невідомо було, де вони лазили, – зі стадіону начебто виходили всім сектором. Ігор розплющив очі й побачив, що лежить на землі один. Люди байдуже проходили повз нього, ретельно оминаючи нерухоме тіло.
Його, мабуть, забули тут або просто покинули. В голові гуло, кілька хвилин довелося збирати кістки докупи.
Потім він підвівся й пішов бездумно блукати містом. Додому категорично не хотілося. Пройшовши під аркою, він потрапив до маленького дворика. Всередині стовбичила двоярусна клумба без квітів, по кутках стояли чорні лавки. Ігор сів на одну з них. Відволікся, не думав про щось конкретне, й біль трохи послабився.
Невідомо звідки вигулькнула чорна кішка і вмостилася поруч із ним. Хлопець іще перебував під враженням од бійки, а тому, відчувши тепло живої істоти поруч, висмикнув для удару ліву руку. Кішка навіть не відскочила вбік, вона сиділа й дивилася перед собою так, як це робив сам Ігор хвилину тому, – наче давній друг, який не потребує слів і вже від присутності якого одразу стає легше. Юнак подумав, що недобре бити давнього друга, сховав руку і втупився у велику сіру калюжу навколо клумби.
Раптом кішка зістрибнула з лавки й задріботіла до невисокого металевого паркана. Пролізла крізь нього і зникла в старезному будинку. Тепер Ігор теж помітив його. В самому центрі мегаполісу стояла покинута шестиповерхова будівля з фронтонами і фраґментами художнього ліплення на стінах.
Скла у вікнах майже не лишилося, воно вкривало асфальт унизу. Замість нього хтось вставив у віконниці листи фанери. Металеві ґрати наглухо закривали двері та вікна першого поверху. Перескочивши через паркан, хлопець опинився на подвір’ї будинку, підійшов до центрального входу й роззирнувся.
Дірки, крізь яку міг би пролізти він, у ґратах не було. Ігор трохи походив двориком і метким оком футбольного хулігана визначив спосіб, яким хтось уже залазив до будівлі. Праворуч од входу, біля стіни, рясно вкритої різноманітними графіті, юнак заліз на бак для сміття, потім на провислий дріт, далі на жовту газову трубу, а там уже дотягнувся до пожежної драбини і, вхопившись за перший щабель, заповз у вікно. Все було мокре й слизьке. З новою силою прокинувся біль у тілі, але цікавість перемагала.
Ігор потрапив до просторої кімнати. Пахло, хоч як дивно, не сечею й фекаліями, а вапном, наче в будинку був ремонт. Пройшов через одне приміщення в друге, – вгадувалися обриси колишніх квартир. Трохи поблукав просторими балконами та лоджіями. На стінах рясніли всілякі малюнки: біла та червона руки, квіти в горщику, товстий монстр із плюшевим ведмедиком під пахвою, в якого одна лапа перебинтована, а з другої стирчить кістка. Місцями все було просто оббризкано різнобарвними фарбами.
Виднілися численні написи. Над одними дверима хтось вивів блакитною фарбою “well, come:)”. У ці двері юнак і зайшов.
Присів на підвіконня й подивився вниз на подвір’я. – Ні фіґа собі, як тебе відгамселили, – сказав хтось зовсім поруч. – Будьмо знайомі, мене Катею звати.
Ігор рвучко розвернувся. Біля нього стояла невисока дівчина з пірсинґом у носику й брові. Вона зайшла до кімнати так, наче знала, що він сидить саме тут, наче до власного передпокою, в якому зачекався гість.
Стоптані кеди, рвані чорні колготки й волосся такого ж кольору, невідомих розмірів строката спідниця й шкіряна потерта куртка однозначно відносили її до котроїсь із субкультур. Хлопець дошукуватись подробиць не став:.
– Та пішла ти…. Дівча сіло поряд з ним і теж стало дивитися вниз на подвір’я.
Тут юнака почало явно глючити: боковим зором він бачив дівчину і спостерігав за нею, але раптово часопростір розбився на окремі кадри, й в одному він бачив дівчину, а в наступному вже чорну кішку, з якою сидів на лавці внизу. Кадри змінювалися дуже швидко, аж Ігореві заболіла голова. “Таки добряче мені сьогодні дали по довбешці, мабуть, струс”, – подумав він. Дівчина-кішка розвернулася до нього й стала просто дівчиною. – Так ти спостерігаєш тут нишком за мною, – примруживши оченята, сказала вона. – Треба ти мені дуже, – хлопець нарешті прийшов до тями. – Голова сильно болить.
– І буде боліти. Тебе взагалі колись отак уб’ють нізащо, – співчутливо, але й трохи повчально мовило дівча й замовкло.
Катя відчула, що сказала зайве. Неушкоджене око враз налилося кров’ю. Ці слова підняли з глибини Ігоревої душі невимовну хвилю гніву й обурення, йому захотілося довго і голосно кричати на дівчину, обзивати її останніми словами, а то ще й відлупцювати. Це в хлопцеві озвався важкий день. Ігор ледве стримав себе, а коли йому вдалося трохи вгамувати злість, іще з більших глибин душі випірнув неймовірний розпач. – Повчаєш.
Та хто ти така. Ти знаєш, як це, – коли тебе тупо рвуть на клапті вдень посеред міста, а твої друзі ховаються за рогом, бо половина з них сцить вилізти, а половині просто влом, бо вони зранку бухають і вже не тримаються на ногах? Коли ти лежиш у крові, а люди тебе обминають, поспішаючи у справах. Юнак ридав, як дитина, зарившись обличчям у м’яку кофту дівчини, і не знав, що з цим робити.
Катя обняла його й стала ніжно гладити по голові. – Ну ось, розплакався тобі в жилетку. Аж самому гидко. – За мить Ігор заспокоївся.
– Не пам’ятаю навіть, коли таке зі мною було востаннє. – Не зважай. Зі всіма трапляється, – мовила Катя й увімкнула кишенькового ліхтарика.
Хлопець помітив, що надворі вже стемніло. – Лізьмо краще на дах: там таааакий краєвид у цей час. Весь правий берег – як на долоні. Хлопець мовчки кивнув і підвівся.
Вони вийшли з кімнати, надибали сходи й стали підніматися вгору. Незамкнений люк – остання коротка зупинка перед зустріччю з вечірнім небом. “З безмежним вечірнім небом”, – подумав юнак, коли опинився перед тисячами вогників, які розсипалися під неосяжним чорносинім шатром. І якби хтось глянув тоді на дах старезного покинутого будинку, що стоїть просто в центрі мегаполісу, то побачив би двох змучених підлітків, котрі тулились одне до одного, може, рятуючись від березневої прохолоди, й думали про людей, що народжувались і вмирали, закохувались і розлучалися впродовж багатьох років у цьому незвичайному місці. Близько дванадцятої ночі Ігор і Катя спустились у дворик.
– Давай я тебе проведу, – запропонував біля арки хлопець. – Уже так пізно. – Ні! – в голосі дівчини з’явилася крига. – Я сама, тут недалеко. А ти йди вже, бо спізнишся на метро.
І приходь завтра, – дещо тепліше додала вона, цьомнула Ігоря в щоку й за хвильку зникла у темряві. – Цікава дівчина, – залишившись на самоті, промовив хлопець, трохи постояв, дивлячись Каті услід, і пошкандибав до найближчої станції, що мала зачинятися за п’ятнадцять хвилин.
Тепер Ігор часто приходив до покинутого будинку, аби провести кілька годин із дівчиськом, яке, можна сказати, повернуло його до життя. Вони зустрічалися в кімнаті з написом “well, come:)” або на даху близько третьої по обіді.
В Ігоря якраз закінчувались пари, а Катя верталася з уроків у гуманітарному ліцеї, що був розташований неподалік. Зі своїми товаришами хлопець бачився рідко, ті теж уникали його: певно, соромилися випадку біля стадіону. Дівчина про своїх друзів не згадувала. Розмови про все на світі поглинали годину за годиною, й хоча погода ставала дедалі теплішою, а дні довшими, проте незабаром із неба спускалася ніч, і наставав час розходитись. Від арки вони завжди йшли в різні боки – дівчина жодного разу не дозволила себе провести.
Через місяць Ігор вирішив відсвяткувати день їхньої зустрічі. Купив квітів, вина, трохи їжі, склав усе до наплічника й попрямував на незмінне місце зустрічі. У дворику, як і першого разу, йому трапилася чорна кішечка. – Поласуй і ти, маленька, – хлопець відкраяв вусатій шматок ковбаси. Кішка з’їла дарунок, подякувала, облизавшись, і зникла в надрах будинку.
Юнак заліз на другий поверх і пішов до кімнати. Катя чекала на нього там. – Ого, скільки всього ти приніс! – захоплено припала вона до наплічника, поки Ігор викладав гостинці. – З якого приводу. – Як це “з якого”? – вдав ображеного хлопець. – Сьогодні ж місяць, як ми познайомились.
Відсвяткуємо, щоб це тривало й надалі. – Ти знаєш, я б не хотіла святкувати, – раптом спохмурніла Катя. – Треба жити сьогодні й менше планувати та рахувати час. Усі плани, розписані на роки вперед, змінюються за мить. – Я ж просто пожартував. І чого ти така вразлива? – Ігор відкоркував вино й налив у пластикові стаканчики. – Чим закушуватимеш.
– Дякую, я щойно поїла, – промуркотіла дівчина, взяла напій і простяглася на підвіконні під теплим квітневим сонечком. Того вечора зорі світили напрочуд яскраво, а розмови та доторки були особливо ніжними. Ігор уперше відчув тепло Катиних вуст на своїх губах, вдихнув запах її обличчя, волосся. Тоді він зрозумів: це було найкраще, що трапилося з ним у житті, й, певно, найкраще з усього, що могло трапитися. Вони знову сиділи під зорями, зовсім самі серед хмарочосів у великому місті. – Чому ти ходиш до мене? Так мало часу проводиш удома і з друзями… – пошепки спитала Катя.
Ігор відповів так само, майже не порушивши тиші:. – Вдома мене не розуміють, хоча й дуже люблять.
Напевно, через те й не розуміють… Коли я приходжу п’яний чи накурений, батьки це добре бачать, але не кажуть і слова. Думають: нехай дитя розважається, перебіситься – і мине. А мені так хочеться, щоб вони розпитали, чому я так роблю, попросили зав’язати. І я тоді змінився б. Мабуть, через них я й пішов до хулів.
Про моїх друзів ти й сама можеш скласти уявлення, бо першого разу, коли ми зустрілись, я повертався від них. А як у тебе з батьками, друзями? Ти дуже мало розповідала про них.
– Погано. З батьками я майже не живу, вони надто мене обмежували. Намагалися навіть зачиняти. Спочатку в квартирі, тоді в кімнаті.
Я стала боятися навіть виходити на вулицю без їхнього дозволу, а про те, щоб затриматися з друзями на п’ять хвилин довше, не могло бути й мови. Коли це все досягло критичної точки, я сказала “досить!” і пішла з дому. Відтоді фактично живу тут. Із друзями довелося порвати, надто сильно вони в мене асоціювалися зі старим життям. Справжнього друга я зустріла ось у цій кімнаті. Він зрозумів мене й трохи розвіяв мій депресняк.
Класний був хлопець, постійно казав, що хоче злетіти, тому часто сидів на даху. Одного разу напився, крівля була похила та ще й слизька, тож у нього просто не лишалось іншого вибору, як злетіти. Щоправда, не вгору, а вниз… Але то вже деталі. Вона говорила так, наче звинувачувала це небо, цю темряву і, зрештою, цей будинок у його смерті. Небо, темрява та будинок лише багатозначно мовчали.
– Я теж так колись закінчу, і тоді ми зустрінемося там знову, – не кліпаючи додала вона і здригнулася, наче вийшовши з трансу; її очі знову забігали, в голосі з’явилися грайливі нотки. – Ти тримаєш мене так, наче боїшся, що втечу, – стрельнула зеленими очима. – Так, боюся, дуже боюся, – здавленим голосом відповів Ігор і пригорнув її ще сильніше. Наступного дня хлопець знову прямував центром міста до омріяного будинку.
Раптом відчув легкий пош?товх у плече – і ззаду вискочив Гога, футбольний товариш Ігоря, дружньо регочучи:. – О, Ігорюньо! Нарешті зустрів, – затряс він долонею друга у своїй клешні. – Куди зник? Тебе на секторі всі зачекалися. Базарять, ти дівчину собі знайшов, чи як? – На ласій усмішці заблищала слина.
Першим бажанням Ігоря було кинути “чи як”, сплюнути вбік і йти собі далі, але радісна пика Гоги розворушила в ньому давні спогади; колишні образи встигли забутися. – Так, знайшов, – похвалився хлопець.
– Якраз до неї йду. Хочеш, познайомлю. – О, це діло! Давай візьмемо пивасика, посидимо, погуторимо. – Усмішка Гоги розтяглася від вуха до вуха. Скупилися, залізли в будинок. – Що це за бомжатник ти знайшов, Ігорку? – з роззявленим ротом обдивлявся будівлю товариш. – І це вона, типу, тут тебе закадрила.
Гога наштовхнувся на колючий погляд Ігоря й замовк. Зазирнули до кімнати. Вона виявилася порожньою. – Дивно, Катя мала б уже бути, – задумливо мовив Ігор. – Мабуть, на даху сидить. Там вони її не побачили також. Тільки чорна кішка граційно походжала парапетом.
Ігор усміхнувся й рушив, щоб її погладити, але Гога стояв до неї набагато ближче. – Тварюко вошива, ти вмієш літати? – промимрив він і влучним ударом ноги в живіт скинув кішку з шостого поверху на заасфальтоване подвір’я. Потужний удар дезорієнтував кішку. Вона впала на землю боком. Цівка крові з її рота й останні конвульсії – це все, що встиг побачити Ігор. Гога стояв із усмішкою імбецила.
Перший удар збільшив цю усмішку вдвічі, другий – зламав ніс, третій із хрускотом вибив щелепу. Вже добряче заюшений Гога, вистрибнувши з другого поверху й волочачись двориком до арки, шипів:. – Дебіл, хай би тоді краще череп тобі пробили, а то тільки мізки пошкодили.
Але й там його наздогнав влучно кинутий камінь, і, замовкнувши, Гога зник під аркою. Проте Ігореві легше не стало. Рефлекторна лють змінилася глибоким жалем і відчаєм. Юнак заповз до кімнати й довго чекав, уже знаючи: Катя більше не прийде.
Щось розірвалося в часі, у просторі, всередині нього, між ними. Наперед знав він і відповідь учнів гуманітарного ліцею: там ніколи не навчалася дівчинка з такою зовнішністю. Останні два місяці остаточно викреслилися з Ігоревого життя. Душа спустошіла, випадок забрав усе.
Наступного дня Ігор, як завше, йшов до покинутого будинку. В його наплічнику лежала літрова пляшка горілки й упаковка трамадолу. Хлопець не хотів накладати на себе руки, він просто вирішив їсти пігулки, запиваючи їх алкоголем, аби подивитися, що з того вийде. Зрештою, йому було все байдуже. І коли юнак уже заліз до знайомої кімнати й приготувався розпочати останню трапезу, з-за стіни раптом почувся тоненький писк. До нього приєднався ще один, і ще. Хлопець підвівся й зайшов до сусіднього приміщення.
Там на брудній ряднині лежали троє кошенят. Вонави були сліпі й безпорадно повзали долівкою, раз за разом стикаючись і падаючи через кволі лапки. Ігор зняв новеньку джинсову куртку, обережно загорнув їх і поніс додому. Пігулки й горілка залишилися в будинку. Таким серйозним і зосередженим батьки його ще не бачили. Олександр ВОЙТКО.